Згромадження Сестер Серцянок

Згромадження, популярно зване Сестри Серцянки, було засноване 8 грудня 1885 року блаженним о. Гоноратом Козмінським, капуцином, за співучастю Матері Паулі Малецької у надзвичайно складних умовах під владою Російської імперії.

Ведучи таємну душпастирську роботу, о. Гонорат побачив, що багато молодих дівчат і хлопців прагнуть присвятити своє життя Богові, але не мають змоги зробити цього на Батьківщині. Йому було шкода, щоб стільки прекрасних людей, потрібних тут, виїхали за кордон, або не змогли піти за голосом покликання. Тому капуцин почав засновувати нехабітові згромадження (такі спільноти не змушені носити однаковий одяг, що інформує оточуючих про приналежність людини до певного згромадження), беручи до уваги, що покликані мають бути з різних суспільних груп, щоб охопити євангелічним впливом якомога ширше коло людей.

У назві згромадження Дочок Непорочного Серця Пресвятої Діви Марії о. Гонорат подав програму діяльності, щоб те, що є найчистішою любов’ю Серця Марії, передавати світу через навчання і виховання дітей та молоді.

Після того, як Пауля Малецька склала шлюби в Закрочимі, вона почала реалізовувати задум о. Гонората. На східних територіях російського царства і в центральній Польщі вона відкривала сиротинці, школи, інтернати, їдальні для бідних дітей, кравецькі заклади для бідних дівчат. Тут виховувалися, навчалися і здобували засоби для життя тисячі дітей та молодь.

У 1909 році Мати Пауля заклала перший дім в Проскурові по вул. Глухій на запрошення настоятеля парафії о. Казимира Носалевського. Настоятельницею новоутвореної спільноти була с. Брунона Бібенау. Сестри створили виховний заклад для 45 дівчат та кравецьку майстерню, при якій була школа крою та шиття з потаємним навчанням катехизису та інших предметів. Тут також провадили гуртожиток для цих дівчат. “Одного разу несподівано до школи прийшли жандарми на перевірку, і дівчатка, які навчалися, ледь встигли сховатись. За таємне навчання загрожували суворі покарання. Одна з дівчаток заховалась під ліжком так, що з-під нього виглядали її коси. Коли один із жандармів побачив жіноче волосся, він підійшов до мене і сказав:

«Якщо ховаєте дівчат, то ховайте також і їхні коси». Навіть серед жандармів були доброзичливі люди, які допомагали нам у небезпечних ситуаціях”, – згадує одна з сестер.

У 1914 році було відкрито госпіталь для поранених воїнів, які прибували з фронту. Також був заснований притулок для бідних і бездомних дітей, який провадили сестри. В притулку виховувалось 150 хлопчиків і дівчаток різного віку.

Праця сестер у Проскурові розвивалась до 1920 року, коли почались більшовицькі репресії. У відповідності з законодавчим актом від 1918 року освітньо-виховні заклади та території Росії перейшли в підпорядкування більшовиків. Переслідування з боку нової влади призвели до того, що майже усі сестри поступово були змушені залишати свої заклади праці у Проскурові і виїжджати до Польщі.

З укріпленням комуністичної влади на території новоутвореного Радянського Союзу для Церкви настали важкі роки: почались страшні переслідування. У 1936 р. костел св. Анни було закрито, а у 1937-38 рр. – демонтовано і підірвано. Сестер Теклю Демичківську і Розалію Козак, одноліток-подруг з дитинства, що залишились працювати при парафії, заарештували у 1934 році. Після слідства сестер відправили на висилку до Казахстану, звідки вони повернулись лише після смерті Сталіна, у 1954 році, в рідний Проскурів, який уже називався Хмельницький.

Життя у Казахстані було злиденним, але і там сестри відчували дивну опіку Господа. Вони ніколи не забували у молитві і праці славити Бога і навіть там дбали про розвиток згромадження. Одного разу, ризикуючи натрапити на шпигунів, сестри Текля і Розалія запросили до своєї власноруч зліпленої хатини, де вже висів намальований с. Теклею образ Серця Марії, двох молодих жінок, з якими випадково познайомились на базарі. Коли гості побачили образ, одна з дівчат промовила: «Честь Серцю Марії…!»,- а с. Текля закінчила гасло згромадження : «…від нас і цілого Світу!». Так усі четверо пізнали, що належать до одного згромадження. Ці двоє молодих жінок були рідними сестрами, яких вислали в Казахстан разом з їхніми сім’ями.

Після повернення до Хмельницького сестри Текля і Розалія почали працювати у нововідродженній парафії св. Анни в Гречанах (район міста), приховано збираючи і катихізуючи дітей та молодь, а також працюючи у захристії. Почало відроджуватись життя згромадження, з’явились нові покликання, хоча на початку було досить важко. Сестри не мали контакту з Генеральним Домом у Польщі, мали один чи два брев’ярії, відчувався брак духовної літератури. Великою радістю був приїзд на Україну Генерального Вікарія  Матері Терези Вуйціцької, котра  привозила необхідну літературу, навчала чернечого життя, підтримувала на дусі. У 1979 році вона призначила до Хмельницького настоятельницею с. Леокадію Весельську.

У цей час сестри мешкали по вул. Залізничній, 13. Провадячи укрите життя, Серцянки офіційно працювали в державних установах, а увесь вільний час присвячували служінню Церкві та згромадженню (молитва, адорація, допомога в організації Служб при парафії, декорування костелу квітами, виливання свічок для процесій). Всупереч пильному нагляду з боку влади, вдавалось спілкуватись з дітьми та молоддю, провадячи також серед них катехитичну роботу.

У цей же час з’явились нові покликання до згромадження з числа місцевих дівчат, а тому було вирішено придбати ще один будинок в іншому районі міста – Раково, біля військового шпиталю. Тут проводились дні зосередження, сповідь тощо. Тим часом вірні з різних районів Хмельницького вже давно просили настоятеля парафії св. Анни о. Вітаултаса Меркеса розпочати утворення в місті ще однієї парафії та будівництво нового храму. Саме тоді почалось послаблення комуністичних репресій проти Церкви. О. Вітаултас вибрав дуже гарне місце на Виставці (район міста) і, звичано, з допомогою Бога та добрих людей у 1990 році вдалося отримати дозвіл на купівлю ділянки під забудову. Спочатку у одній із хатин на придбаній території була створена каплиця, куди одразу пішли працювати Сестри Серцянки. У новій парафії вони катихізували дітей та молодь, прибирали у каплиці та виконували інші необхідні роботи. Коли був побудований нових храм Христа Царя Всесвіту, сестри продовжили своє служіння в ньому. Пізніше, у 2006 році, на території костелу було збудовано новий дім, який серцянки й донині використовують як дитячий будинок сімейного типу.

На даний час Центр згромадження знаходиться у Польщі. Сестри працюють також у Білорусії, Литві, Німеччині, Франції, Італії, Бразилії. В Україні Сестри Серцянки опікуються 4-ма дитячими будинками (у Ярмолинцях, Києві, Житомирі та Хмельницькому), де виховують 37 дітей. У Серцянок діти-сироти знайшли нову родину і серця, сповнені Божої любові.

В Конституції згромадження наголошується, що апостольська діяльність сестер полягає на поданні прикладу християнського життя через свідоцтво присутності. Завданнями, які доручили засновники згромадження Мати Пауля і о. Гонорат, є праця у школах, середніх і вищих навчальних закладах, викладацька праця у семінаріях, виховання дітей і молоді в дитсадках, інтернатах або інших закладах опіки, катехизація, опіка над дітьми під час відсутності батьків, вчинки християнської любові серед людей.

Згромадження Сестер Серцянок просить Бога через Найчистіше Серце Марії, щоб спільнота була вірна своїй харизмі і розвивалася для Божої слави і добра людей, до яких Господь посилає сестер. Для отримання більш глибшої інформації пропонуємо відвідати сайт Сестер Серцянок.

Інформація взята з інтернет-сторінки Христа Царя Всесвіту, м. Хмельницький www.sercanki-honorat.org.ua
У Львові сестри розпочали свою діяльність у 1974 році. Спочатку вони працювали на державній роботі, незнані людям як богопосвячені особи, були тихими свідками Христа, проголошуючи християнські цінності своїм життям.

У 1998 році сестри почали працювати в парафії св. Антонія: органістовство, праця на кухні, а згодом і катехези для дітей та дорослих. Сестри працювали із україномовною і російськомовною спільнотами, була на той час також литовськомовна спільнота. Поле праці з людьми ставало щораз більшим. Утворився молодіжний парафіяльний музичний гурт, який тепер носить назву С’Анто. У 2010 році сестри були запрошені працювати до Митрополичої курії.