29 лютого у парафії святого Антонія пройшов другий день Великопісних триденних реколекцій «ГМО: гріх, милосердя, оживлення», які провадив о. Станіслав Нуцковський.

Другий реколекційний день був присвячений темі милосердя.

«Ми вже говорили про те, що людина, зранена гріхом, перебуває у темряві, боїться Бога, Котрий хоче їй допомогти. Така людина починає оскаржувати інших. Це наслідок гріха. Сьогодні ж поговоримо про Боже милосердя.

Боже милосердя є безмежним. Досвідчити його вповні – неможливо. Однак його можна пережити. Якщо людину затримують за якийсь злочин, їй завжди надається право зробити один дзвінок. Найчастіше в таких випадках телефонують до адвоката. Адже адвокат є оборонцем, тим, хто відстоює нашу позицію. Вчора ми говорили про те, що кожен з нас є обвинуваченим, бо носить у собі тягар гріха. Можуть оскаржувати люди «не так сів… не так став… ти нічого не вартий…», може оскаржувати сатана, говорячи ти – нуль, тобі нічого в цьому світі не належиться… Як жити, якщо весь час оскаржують? Звідки брати сили до життя?

Якщо нас весь час оскаржують то, звісно, потребуємо адвоката. Таким справедливим адвокатом, Котрий обороняє нас перед атаками злого духа Є Той, Хто віддав за нас Своє життя. Це – Ісус Христос! Ісус каже: «Так, грішник. Але його провина вже відкуплена!». Він є Тим, Хто нас усправедливлює. Але як адвокат, Котрий нас обороняє, Він мусить знати те, ким ми є і що зробили. Тому мусимо стати перед Ісусом і сказати: «Ісусе, грішний я, слабий… Тут помилився, тут не вдалося…», тобто мусимо показати Йому наше серце. Те серце, в яке вдаряв сатана, оскаржуючи нас. Повинні розказати Ісусові про наші гріхи.

Ісус Є першим, Хто переживає з нами цей піст, Хто весь час нам товаришує і кличе з Собою до воскресіння, до вічного життя, до більшої слави, до більшого світла. Але дорога до воскресіння веде через смерть, через приниження… У цьому часі Великого посту потребуємо навернення, маємо побороти в собі гординю та егоїзм, які забирають у нас радість життя. Через них говоримо собі: «Не потребую ніякого Оборонця… сам собі дам раду… з часом пройде…». З часом приходить вік. А проблеми розв’язуються зусиллями.

Ісус Христос нас завжди хоче обороняти. Він каже: «Так, ти згрішив (згрішила), але твоя краса залишається постійно красивою. На тобі є бруд гріха. Але не мусиш бути за це покараний (покарана), бо Я за це помер». Ісус Христос обіймає нас і запевняє, що все буде добре: «Не переживай! Довірся мені! Дамо собі з цим раду!». Саме це і є Божим милосердям, коли приходить Ісус Христос і каже: «Не лякайся! Не бійся! Я тебе обороню, незважаючи на всі твої оскарження!».

Ісусових учнів завжди оскаржували, – згадайте Євангеліє… А що робить Ісус? Він їх обороняє. Він не оскаржує навзаєм, а пояснює. Ісус Є Тим, Хто також досвідчив оскарження, Кого засудили на смерть. Він розуміє нас так, як  ми не розуміємо себе самі. Перед Вознесінням Ісус обіцяє дати учням оборонця, Котрий їх оборонятиме, розрадить серце і забере з нього страх. Це – Дух Святий. До сьогоднішнього дня Він діє в церкві, охороняючи нас і показуючи, що можемо жити без страху як Божі діти.

Нерідко на життєвій дорозі можемо досвідчити спокуси безгрішності і перфекціонізму. Не раз можемо почути: «Я не маю гріха… я вже чотири роки як навернувся… я більше не грішу… не вбиваю… не краду… молюся… ходжу на літургію і приступаю до Святої Євхаристії…». Дуже велика небезпека почуватися безгрішним. Інший аспект – перфекціонізм: «Я все мушу контролювати… усе має вдаватися якнайкраще… немає права на помилку… я знаю найкраще… має бути лише так, як хочу я …». Це також дуже небезпечна постава. Якщо не виходить ідеально – ми злимося: на себе, на інших. А це прояви гордині.

Коли хочемо бути християнами, учнями Ісуса Христа, будьмо готові до того, що помилятимемося, що грішитимемо. Бо така наша зранена людська природа. Те, що ми помиляємося і грішимо не є найбільшою нашою проблемою. Хто з вас спроможний купити новенький автомобіль і не подряпати, не знищити?.. Хіба поставити його у гараж, закрити, а через п’ятнадцять років похвалитися: «У мене автомобіль має п’ятнадцять років, жодної подряпини і жодного кілометра на спідометрі!..». Хто купує автомобіль,  на 90% має бути готовим до того, що пошкодить його. Тобто якщо живемо, то помиляємося! Це нормальна справа. Перфекціоністи живуть нереально, тому часто досвідчують глибокої самотності.

Якщо хтось має намір вийти заміж чи оженитися, то нехай буде готовим до сварок. Я не знаю подружжя, яке не свариться. Будуть іскри, будуть блискавки, але, попри це – нагода, щоб примиритися, щоб любити і бути разом, незважаючи на різні погляди. Це нормально, що хтось когось не розуміє. Однак потім люди миряться і все стає на свої місця. Якщо хтось хоче перебувати у спільноті, має бути готовим до зустрічі з такими самими грішниками, а відтак і труднощами.

Однак перфекціоніст ніколи не знайде мови з іншими людьми. Перфекціоніст ніколи не жениться, а перфекціоністка ніколи не вийде заміж. Ці люди, котрі хворіють на гордовитий гріх не спроможні належати до жодної спільноти. Вони весь час оскаржуватимуть і тим самим виручатимуть диявола. Не варто цього робити. Краще виручати Бога, тобто любити, любити більше, аніж до цієї пори!

Гординя створює образ перфекційності, безгрішності. Гординя каже бути мені ідеальним: «Якщо буду ідеальним – буду щасливим. Якщо буду молитися зранку, в обід, ввечері і, навіть, вночі – буду ідеальним. Молитва – це добра справа. Однак якщо вона виникатиме з гордині – краще взагалі не молитися». Саме тому Ісус приходить, щоб померти, щоб звільнити тебе з твого гріха, з твоєї залежності, з твоєї смерті.

Великопісні постанови потрібні нам для того, щоб пізнати наше серце, щоб спробувати зробити те, що нам не під силу. Скажімо, не їсти солодкого чи відмовитися від перегляду телепередач. Коли беремо собі якусь постанову, то бачимо як багато всього нам не вдається. Ці постанови показують нам правду про нас самих, про те, що ми є узалежненими від солодкого, від телевізора, від друзів, від цигарок, від соцмереж… Покора полягає в тому, щоб прийняти правду про своє серце. Серце, яке є слабким, грішним, здатним помилятися… Правда іде в парі і з милосердям і дає нам мир та лагідність. Правда, а не гординя перемінює наше серце.

Людина милосердна, покірна – це людина, котра себе любить: «Я – згрішив, тому іду і лікуюсь із гріха в Таїнстві Покаяння. Помилився, бо хотів добре, але вийшло як завжди». Я грішу, помиляюся, але не втрачаю краси Божої дитини, тому себе люблю. Це дає мені сили, щоб розвиватися, йти вперед і досвідчувати життя. Перфекціоніст – це людина, котра згрішивши або зробивши помилку одразу себе покарає. Це людина, котра живе в постійному стані напруженості. Адже мусить вважати, щоб не помилитися. Такі люди часто є перемучені своїм життям: нічого не робить, а втомлений, не має сили жити! Бог став людиною, прийняв наші обмеженості, а ми зайняли місце Бога.

На кінець нашого життя Бог не буде запитувати нас, як ми дали собі раду зі спокусами, як ми з ними боролися, але запитає нас про плоди нашого життя. Що є плодом твого життя?  Якби хтось приїхав в село подивитись на плоди селянина, а той би повів за хату і показав на купу бур’яну: «Ось! Півроку збирав!». «Вуйку, але то бур’ян! Але де плоди: картопля, зерно?..». Ми в своєму житті інколи займаємося лише висмикуванням бур’янів, забуваючи про плоди. Але Бог чекає на солодкі плоди любові в нашому серці!

Моє життя грішне, я весь час помиляюся, проте можу чинити добро. Святий Альберт Хмільовський (кн. XIX на поч. XX ст.) опікувався безпритульними Кракова, втратив на війні ногу, був калікою, був художником, хоча через нетерплячий холеричний характер багатьох робіт не закінчив, мав одну шкідливу звичку – любив курити люльку. І коли хтось говорив йому, що попри старання не може подолати якоїсь залежності, він відповідав: «Якщо вириваєш бур’ян, а він знову виростає, залиши це. Почни робити добро, яке тобі під силу». Шкідливі звички нас поневолюють, але не настільки, щоб ми не змогли зробити нічого для інших.

Ніхто не зможе розпалити вогнище, якщо для цього використати лише одні колоди. Хоча в нашому духовному житті ми так робимо: намагаємось маленьким вогником розпалити колоду і дивуємося, чому ж вона не горить. А потім і зовсім знеохочуємося і полишаємо цей намір. Щоб розпалити вогонь потрібно набрати маленьких гілочок, сухої трави, потім покласти більші гілки і вже зверху – колоди. Тоді запалюємо і радіємо великим вогнем. Милосердя – це коли починаємо робити мале добро в своєму житті. Маленьким вогником Божої присутності запалюємо маленькі гілочки від яких запалюються великі колоди…

Бог турбується про нас, тому весь час допомагає нам. Бути милосердним, означає турбуватися про інших. Церква – це не лише святі отці, єпископи і папа, це – кожен з вас. Запитаймо себе: чи я відповідальний за цю спільноту, чи я будую її, чи молюся за неї?.. Відкрию вам таємницю: до неба входять компанією, спільнотою. Ввійти по одинці немає шансу. Тому люди одружуються, стають монахами… Щоб піклуватися одне про одного, тягнути одне одного.

Маємо це життя, щоб навчитися долати обмеженості, передовсім – у погляді на себе. Щоб зрозуміти милосердя, варто подивитися на Марію. Вона є Матір’ю милосердя, яке пов’язане із розумінням, із відповідальністю. Ангел, приходячи до неї каже: «Будеш Матір’ю Того, Який дав милосердя світові, будеш Матір’ю Спасителя». Марія відповідає згодою і світ змінюється. Саме через неї у світ прийшов Ісус, Котрий Є нашим адвокатом, Котрий обороняє нас перед усіма оскарженнями, щоб ми змогли побачити наскільки ми є красивими для Бога, щоб гріх не зміг нас відірвати від Бога. Сьогодні Бог приходить до кожного і каже: «Через тебе я зміню цей світ. Я потребую тебе!».

Ісус готовий нас обороняти. Нам лише потрібно Його покликати, стати перед ним у правді, показати своє серце. А Він буде нас вести дорогою милосердя, переміни та любові. Це Той, Котрий приходить у Святій Євхаристії, у повноті Свого милосердя, щоб кожного з нас оборонити, щоб ніщо не могло нищити нашого життя, нашої радості, наших планів та запалу.

Потребуємо цього святого часу Великого посту, цих реколекцій, щоб зрозуміти, що потрібно для того аби горіти і запалювати. Бог каже: «Будь милосердним до себе, не критикуй себе, полюби себе, бо беру тебе в оборону і запалюй ці маленькі стеблинки, щоб розгорівся великий вогонь». Вогнище милосердя, яке запалює наше серце любов’ю з’явиться зараз, під час Євхаристії, на вівтарі, а пізніше буде роздане і вкладене в наші серця, щоб вони запалали Ісусом Христом, вірою і любов’ю. Щоб ви у своєму житті приносили більші плоди любові, аніж здатні чинити. Амінь!».