1 березня  у парафії святого Антонія пройшов третій день Великопісних триденних реколекцій «ГМО: гріх, милосердя, оживлення», які провадив о. Станіслав Нуцковський.

Третього реколекційного дня о. Станіслав запропонував присутнім розважити над темою оживлення.

«Часто ми прикладаємо багато зусиль для того, щоб добре працювати, служити іншим, бути милосердними, прощати, але бачимо, що нам не вдається, бракує сил… Відтак починаємо знеохочуватися і висловлювати претензії Богові: «Боже, чому у мене не виходить?.. Я ж хочу аби було добре і Ти, Господи, прагнеш аби я чинив добро…»

Оживлення є наслідком милосердя. А щоб досвідчити милосердя, потрібно усвідомити всі рани і болі, завдані гріхами як мені самому, так і моїм ближнім. Милосердя лікує і вчить жити по-новому, у відповідальності за братів та сестер, котрих зустрічаємо у щоденному житті. Милосердя оживляє. І лише живі можуть давати життя та оживляти. Саме тому, думаю, дуже живий святий Антоній, хоч і помер багато століть тому, так нас притягує і оживляє. Веде нас до Ісуса.

Як зробити так, щоб бути живим і для чого? Візьмімо склянку води! Найчастіше використовуємо її аби втамувати спрагу, у воді можна помитися, водою можна загасити вогонь… Це добре покликання води! Для цього вона служить. Також у мене є сірники. Їхнє покликання запалювати. Вони теж є добрі. І вода добра, і сірники добрі. Вчора ми говорили про те, що гріх – це використання добрих речей не за призначення. Якщо кинути сірник у склянку з водою, сірник намокне і вода загасить вогник. А тепер спробуємо запалити тим самим сірником свічку. Це можливо, якщо запалювати не від намазки, що є на сірниковій коробці а, скажімо, від іншої свічки. Чому? Тому що сірник зовсім недовго перебував у воді.

Те саме відбувається з нами, коли грішимо – ми намокаємо. Але коли швидко вийдемо з гріха, підемо до сповіді то хоч і намочимося, скоро висохнемо. Відтак знову зможемо запалювати. Однак якщо сірники надовго залишити у воді, вони зіпсуються і стануть непридатними для викоритання. Тривати в гріху означає: «Більше ніколи не запалювати!».

Отож, як ми вже сказали, і вода добра, і сірники добрі, однак використати їх не за покликанням, не за призначенням є гріхом. Коли я використовую своє життя не за призначенням, не для добра, я грішу, бо просто нищу його. Тому потребую милосердя. Ісус Христос прийшов до нас для того, щоб витягнути нас із гріха, в якому ми намочені, висушити і запалити наново! Ісус запалює нас від Себе! Це і є милосердя. Це і є наше оживлення для життя, щоб ми були не для себе, а для інших. Властивість сірника у тому, щоб запалити і передати цей вогонь іншому. Кожен християнин, як сірник, може запалитися, але сам буде світити недовго. Щоб цей вогонь не згас, його потрібно передати іншим. Але часом приходить спокуса і не дозволяє цього зробити. Ми часто любимо повторювати у сім’ї чоловікові або дружині: «Люби мене!», дитині: «Слухай мене!»… І не задумуємось, що хочемо запалити і передати вогонь незапаленим сірником! І замість того, щоб пошукати причину в собі, починаємо оскаржувати інших.

Ми покликані для того аби запалювати і передавати цей вогонь іншим. Одним сірником можна запалити свічку, що освітлює, газовий котел, що дає тепло… Життя кожного з нас може розпалити і розігріти багатьох, просвітити багатьом їхнє життя.

Зустріч із Богом оживляє. Лише Бог може оживити. І ця зустріч з Богом, Котрий оживляє, називається молитвою. Ми молимося не тому, що Бог цього потребує, а для того, щоб горіти і запалювати інших. Я потребую зустрічі з Богом, щоб Він запалив мене! Я потребую зустрічі з Ісусом, щоб Він захистив мене від усіх перетягів, що можуть загасити мій вогник! Коли зустрічаємося із Богом в молитві, починаємо жити. Народжуються нові прагнення. Добрим образом такої особи, котра у день Благовіщення зустрілася з Богом і стала дуже живою, була Марія. Ця зустріч так її оживила, що вона одразу ж побігла до своєї родички Єлизавети, щоб служити їй. Марія не могла бути бездіяльною і тоді, коли її Сина засудили до страти. Вона покірно пішла за Ісусом на Голгофу. Ісус за цю діяльність довірив їй Своїх переляканих учнів і усю спільноту. Вона переживає тиху радість навіть тоді, коли стоїть під хрестом. Силу і надію дають їй слова: «А третього дня Я воскресну!». Марія і сьогодні опікується нами. Марія завжди товаришує нам, особливо у часі Великого Посту. Від попільної середи вона іде разом з нами, іде дорогою Ісуса Христа. Марія говорить, що варто іти навіть тоді, коли не бачиш сенсу, коли не знаєш навіщо… Вона охороняє нас на цій дорозі.

Ми приходимо до храму кожен зі своїми браками: здоров’я, витривалості, терпеливості… Бог вислуховує і обдаровує нас. Я хочу аби ви знали, що життя кожного з вас є подарунком. А що роблять з подарунками? Подарунками тішаться! Нехай кожен втішиться собою, адже це – подарунок! Якщо кожен втішиться собою як подарунком, якщо усвідомить, що є даром, обдарованим Самим Богом, то зможе передати цю радість і своїм близьким. Також зможе стати для них подарунком», – сказав о. Станіслав Нуцковський.

Ще одним прикладом жертовності, служіння та запалу о. Станіслав назвав постаті двох францисканських місіонерів мучеників Збігнева Стшалковського та Михайла Томашека. О. Збігнєв Стшалковський поїхав на місійну діяльність в Перу 30 листопада 1988 року. У липні 1989 року до нього приєднався о. Михайло Томашек.

О. Михайло Томашек «був скромною і побожною людиною глибокої віри і великим почитателем Божої Матері. Володів стильним даром євангелізації молоді та дітей, особливо завдяки музиці та співу». А о. Збігнев Стшалковський «був сильним та відважним, турбувався про хворих. Прагнення служити іншим випливало з його глибокої віри і бажання наслідувати св. Максиміліана Кольбе. Організаторські здібності поєднував з працьовитістю і великою відповідальністю. Був шанувальником усього живого, як св. Франциск з Ассізі.

Вони з великою любов’ю служили Богові і ближнім аж до пожертви власного життя 9 серпня 1991 року у м. Пар’якотто, розташованому в Перуанських Андах. Терористи «Сендеро Луміносо» замордували їх, стверджуючи, що «ошукували народ, пропагували мир і приспали людей релігією через розарій, Меси, читання Святого Письма; чинили так, що мешканці тих околиць виступили проти революції». Поховали їх у храмі м. Пар’якото.

О. Станіслав закликав усіх присутніх завжди пам’ятати про о. Збігнева Стшалковського та о. Михайла Томашека, їхнє покликання та бажання ділитися Божою любов’ю з іншими, запалювати їхні серця, а відтак і оживляти. Вони це робили, незважаючи на усю небезпеку і до останнього залишилися вірними Христу.

Наприкінці богослужіння парафіяни храму подякували о. Станіславу за проповіді, науку, вогник добра та любові, який він запалив у потребуючих серцях. А також побажали Господньої ласки для натхненної праці у Божому винограднику.

Завершився вечір, як і кожного вівторка, Літанією до Святого Антонія з Падуї та вшануванням реліквій Святого.

 

Більше фото із події дивіться у розділі “Галерея”