Адвент, від латинського слова Adventus – прихід, означає у римсько-католицькій Церкві час приготування до дня, коли вшановуємо Народження Ісуса. Сьогодні ми вже, практично, не в змозі точно ствердити, коли був встановлений цей період, названий, значно пізніше, Адвентом. Але все вказує на те, що першим став його відзначати Захід.

У будь-якому разі, тільки зі встановленням дня Різдва Христового 25 грудня, можна було визначити також час приготування до цього свята. Цю дату Рим прийняв значно раніше, натомість Схід – у IV ст.
Час Адвенту можемо трактувати і як безпосереднє приготування до Народження Спасителя, і як церковне богослужіння, встановлене з цією ціллю.

Вже на початку V ст. можна зустріти проповіді, які готують вірних до свят Різдва Христового. До сьогодні збереглись на цю тему дві лекції св. Максима Туринського та кілька інших, авторство яких спершу приписувалося свв. Амвросію та Августину, проте припускається, що їх автором є все ж св. Цезарій Арльський. Важко зробити з них висновок, як довго тривав тоді період Адвенту, проте вони є беззаперечним доказом існування у святій Церкві цього богослужіння. Св. Іво, св. Бернард і багато вчителів Церкви ХІ і ХІІ століть, залишили проповіді De Adventu Domini на тему Євангелія з цього часу, які відрізняються від недільних гомілій. Читаємо у документах Карла Лисого, як близько 846 р. римські єпископи пояснюють цьому князю, щоб він не відривав їх, за жодних обставин, від важливих обов’язків, які вони повинні виконати в храмах як у період Великого Посту, так і в період Адвенту.

Найстарішим документом, в якому йде мова про тривання Адвенту та традиції, що з ним пов’язані, є книга „Історія франків”, написана св. Григорієм Турським. З неї нам відомо, що один із попередників Григорія, св. Перпетій, єпископ (близько 480 р.), зобов’язав вірних до трьох днів посту впродовж тижня, починаючи від спомину св. Мартина і аж до Різдва Христового. Чи святий єпископ встановив щось нове, чи тільки нагадав і затвердив давніше право – на це важко сьогодні точно відповісти.

Далі маємо ІХ-ий канон І Маконського Собору (582 р.), який наказує також піст по понеділках, середах і п’ятницях, та звершення Св. Мес як у 40-денному пості. Незадовго до того, ІІ Турський Собор (567 р.), зобов’язував монахів до посту, від початку грудня до Різдва Христового. Цей звичай, званий у народі Постом св. Мартина, невдовзі прижився серед вірних, і тривав 40 днів. У наступному документі Карла Великого читаємо те саме. На св. Мартина навіть організовувалися забави, як це має місце сьогодні, перед Великим Постом і на Великдень.

Обов’язок цього посту, який, спершу, непомітно давав свої плоди, з часом став правом, потім частково пригаснув, і, врешті, зі 40-ка днів був обмежений лише до чотирьох тижнів. Першою прийняла його Франція, після неї Англія, потім Італія, і врешті Німеччина та Іспанія, підтвердження чого знаходимо у праці Едмонда Мартена про стародавні обряди святої Церкви.

Перший слід чотирьох тижнів Адвенту можна побачити у листі папи Миколая І до Болгарів, написаному у ІХ ст. Свідоцтво Рат’єра з Верони, з цього ж століття, також є доказом, що вже у цей час задумувалися над скороченням періоду Адвенту. Щоправда св. Петро Даміані ще в ХІ ст. вважав цей піст сорокаденним, а два століття потому св. Людовік переживав його теж впродовж сорока днів, але, можливо, робив це святий король через особисту палку побожність.

Отже, як ми бачимо, із часом суворість Адвенту стала набагато лагіднішою. А Синоди Єпископів з ХІІ ст. зобов’язують до Адвенту тільки духовенство.

Проте з бігом часу звичаї змінювалися. Для того, щоб не допустити до цілковитого занепаду цієї величної практики, папа Урбан V (1352 р.) зобов’язав духовенство свого двору до адвентової абстиненції, не згадуючи про піст, і звільняючи від цього обов’язку духовенство, а тим паче – мирян. Св. Карл Борромей, міланський єпископ, який намагався воскресити якщо не практику, то, хоча б, духа перших Християн, під час IV Синоду рекомендував настоятелям своєї дієцезії, щоб ті заохочували вірних до Св. Причастя, принаймні, у неділю Великого Посту і Адвенту. Також в одному з Пастирських Листів він сам повчає, як потрібно готуватися до Різдва Христового та заохочує всіх до посту по понеділках, середах і п’ятницях Адвенту. Врешті папа Бенедикт XIV, у своєму ХІ Церковному Уставі нагадує, наскільки міцно вшановували період Адвенту перші християни та спростовує помилкові припущення, начебто дотримуватися Адвенту зобов’язане тільки духовенство, а не всі вірні. Цей папа показує зухвальство і згіршення таких переконань, адже не годиться припускати, що свята Церква не встановила окремого періоду часу для приготування вірних до такої великої урочистості, якою є свято Різдва Христового.

У грецькому обряді у період Адвенту поститься також 40 днів, починаючи від урочистості св. Филипа, яка має місце 14 листопада, а тому Адвент тут називається Постом св. Филипа. Впродовж усього цього часу, до Різдва Христового, зобов’язує піст від м’яса та молочних продуктів, проте можна вживати рибу, олію, вино, тобто ті продукти, яких не можна їсти під час Великого Посту. Ці полегшення греко-католицька Церква пояснює тим, що адвентовий піст є встановлений ченцями, тоді як Великий Піст – самими святими Апостолами.

Якщо однак перебіг Адвенту, з часом, набув менш суворого характеру, то залишилася незмінною літургія цього періоду церковного року. Зазнала тільки певних змін форма літургії, яка до сьогодні збереглась у латинському обряді.

Започаткував це богослужіння Григорій Великий. На думку Амаляра з Меци та Бернона, погляд яких підтримує також Бенедикт XIV, автором церковного права про Адвент мав би бути св. Григорій Великий. Щоправда і сам Адвент, і адвентовий піст бере свій початок у Франції, але цей святий Папа встановив форму того богослужіння та узаконив піст, а водночас залишив деяким церквам певну свободу в способі дотримання цих правил.

Св. Гелазій у своєму „Сакраментарії” (Книзі з Літургійними Обрядами) не подає ані Св. Меси, ані жодного богослужіння на Адвент; вперше їх можна зустріти у Грегоріанському Сакраментарії. Характерним є там спосіб підрахунку неділь Адвенту: першою є та, що найближче до Різдва Христового. Вже у ІХ і Х століттях кількість неділь скорочено до чотирьох, як це бачимо у св. Миколая І, тощо. Григоріанський Сакраментарій, виданий приблизно у ті ж роки Памелієм, подає таку саму їх кількість. Так і залишилися у римсько-католицькій Церкві ті чотири неділі, зі святом Різдва Христового впродовж четвертого тижня. Тільки в тому випадку маємо п’ять неділь Адвенту, коли день Різдва Христового випадає в неділю. Довший період Адвенту був у Церкві, ймовірно, впродовж цілого першого тисячоліття, що можна побачити, вивчаючи історію деяких костелів Франції, де Адвент складався з п’яти неділь.

Амброзіанська літургія, по сьогоднішній день, продовжує Адвент до шести неділь; готичний Месал також.

У грецькому обряді Адвент розпочинається після богослужіння 14 листопада. А в неділю перед Різдвом вони відзначають Свято Предків, тобто Святих Старого Завіту, вшановуючи їх палке очікування приходу Месії.

Rok liturgiczny. Adwent, Sandomierz 1927,
wyd. S. Świetlicki i H. Nowacki

Джерело: www.liturgia.pl